Цілитель, що зцілюється: особиста терапія психолога, вигорання і вікарна травма

Неопсихоаналіз (неофрейдизм). Міжособистісний психоаналіз (interpersonal psychoanalysis) підкреслює, що людські якості аналітика впливають на терапевтичні зміни. Замість мовчання за кушеткою засновники цієї школи в 1940-х роках запропонували розмову, часто віч-на-віч (White Institute, n.d.). Гаррі Стек Салліван називав свій метод включеним спостереженням (participant observation): аналітик, на його думку, не має бути відстороненим спостерігачем (Mullahy, Melinek, 1983). Еріх Фромм писав, що Салліван, можливо, пішов недостатньо далеко, і пропонував бачити в аналітикові спостережливого учасника (observant participant). Однією з головних умов розуміння і зцілення він вважав стосунок «від центру до центру» (center-to-center relatedness), за якого аналітик повністю залучений, відкритий і чуйний. Аналітик, писав Фромм, не лише зцілює пацієнта, а й сам зцілюється завдяки йому (Fiscalini, 2004).

Карен Горні в книжці «Самоаналіз» (Self-Analysis, 1942) розбирала, наскільки людина може аналізувати себе сама, і окремо — обмеження такої роботи (Horney, 1942). Як пише дослідник її спадщини Бернард Періс, Горні вважала, що самоаналіз має найбільше шансів на успіх, коли він іде разом із терапією або триває після неї (Paris, 1998). Програму психоаналітичної підготовки Інституту Вільяма Алансона Вайта (William Alanson White Institute) 1943 року заснували Фромм, Салліван, Клара Томпсон та їхні колеги. Нині інститут вимагає від кандидатів особистого аналізу щонайменше тричі на тиждень у перші 300 годин і очікує, що аналіз триватиме весь час підготовки (White Institute, n.d.).

Психодинамічна терапія. У сучасній психоаналітичній і психодинамічній підготовці особиста терапія залишається центральною. Британська психоаналітична рада (British Psychoanalytic Council, BPC) називає її наріжним каменем усіх акредитованих програм: той, хто навчається, насамперед сам є пацієнтом. Сесій бажано три на тиждень або більше, але не менше однієї (BPC, 2023). Прихильники реляційних моделей (relational models) — американські інтерперсоналісти і більшість британських теоретиків об’єктних стосунків — вважають, що аналітик неминуче впливає на перебіг терапії і розвиток перенесення (transference). Психоаналітик Джей Грінберг із ними згоден: на кожній сесії в кабінеті двоє (Greenberg, 1986).

Символдрама (кататимно-імагінативна психотерапія, КІП; Katathym Imaginative Psychotherapie, KIP). У цьому методі, що виріс із глибинної психології, навчальна терапія залишається обов’язковою: за навчальним планом Австрійського товариства прикладної глибинної психології та загальної психотерапії (ÖGATAP) кандидат проходить щонайменше 100 годин індивідуальної навчальної терапії методом КІП, один-два рази на тиждень, і 300 годин власного досвіду в постійній навчальній групі (ÖGATAP, 2021).

Екзистенційна терапія. Ірвін Ялом називає себе і своїх пацієнтів попутниками (fellow travelers): це слово, як він пише, стирає різницю між «стражденними» і «цілителями». А ідею «повністю проаналізованого» психотерапевта, з якою він стикався під час підготовки, він згодом став вважати міфом (Yalom, 2002). Особисту терапію Ялом вважає головною частиною підготовки психотерапевта, бо терапія — насамперед зустріч людей, яким у глибині душі доводиться розв’язувати ті самі екзистенційні дилеми (Råbu, Binder, Moltu, 2024). Екзистенційно-гуманістичний психотерапевт Джеймс Бюдженталь в інтерв’ю Віктору Ялому розповідав, що сам проходив аналіз п’ять разів на тиждень, і називав його дуже важливим досвідом навчання (Yalom, 2010). У Великій Британії, наприклад, можна зареєструватися в UKCP через Товариство екзистенційного аналізу (Society for Existential Analysis, SEA). Для цього потрібно щонайменше 40 годин особистої психотерапії на рік і 160 годин за чотири роки навчання (SEA, 2021).

Гуманістична терапія. Карл Роджерс 1957 року назвав однією з необхідних умов терапевтичних змін конгруентність (congruence) психотерапевта. У стосунках із клієнтом він цілісний і залишається собою, а його реальний досвід точно відображений у тому, як він усвідомлює себе. Водночас, писав Роджерс, психотерапевтові не потрібно (та й неможливо) бути взірцем такої цілісності в усіх сферах життя (Eager, 2010). У гуманістичних програмах особиста терапія часто обов’язкова, і нерідко — у підході, співзвучному тому, якого людина навчається. У гуманістичному та інтегративному коледжі UKCP (Humanistic and Integrative Psychotherapy College, HIPC) це щонайменше 40 годин на рік протягом чотирьох років (UKCP, 2023).

Гештальт-терапія (Gestalt therapy). Гештальт-терапію створили в 1940-х роках Фріц і Лора Перлз. Сам Фріц Перлз здобув психоаналітичну підготовку, але розійшовся з деякими ідеями і методами Фрейда і побудував свою систему психотерапії (Britannica, n.d.). Сьогодні особиста терапія — обов’язкова частина підготовки гештальт-терапевтів. У стандартах Європейської асоціації гештальт-терапії (European Association for Gestalt Therapy, EAGT) сказано, що особистий терапевтичний досвід абсолютно необхідний для роботи гештальт-терапевтом: майбутній фахівець сам стає клієнтом досвідченого гештальт-терапевта і проходить терапію в тому методі і з тією частотою зустрічей, з якими збирається працювати. Із програми обсягом щонайменше 1 450 годин на особисту терапію, індивідуальну і групову, відведено 250 годин, із них щонайменше 50 — індивідуально. Цей досвід має розтягнутися на кілька років, а проходити його радять у двох різних психотерапевтів, не одночасно (EAGT, 2023). У Лондонському гештальт-центрі (Gestalt Centre London) індивідуальна гештальт-терапія відбувається щотижня весь час навчання, щоб прожити гештальт-процес із позиції клієнта (Gestalt Centre London, 2026).

Тілесно орієнтована і позитивна психотерапія. В інших школах гуманістичного та інтегративного кола особиста терапія теж входить у стандарти, хоча години обліковують по-різному. Європейська асоціація тілесної психотерапії (European Association for Body Psychotherapy, EABP) відводить їй 250 годин, індивідуально або в групі, і окремо зазначає, що більшу частину цих годин проходять не у своїх викладачів (EABP, 2006). У позитивній психотерапії (positive psychotherapy), яку її асоціація описує як гуманістичну психодинамічну психотерапію (WAPP, 2026), роботу із собою називають самопізнанням (self-discovery): у базовому курсі Всесвітньої асоціації позитивної і транскультуральної психотерапії (WAPP) на неї відведено 30 годин, а в першій частині майстер-курсу — 220 із 550 (WAPP, 2022).

Транзактний аналіз (ТА; transactional analysis, TA). Довідник Європейської асоціації транзактного аналізу (EATA) кількості годин особистої терапії не визначає, але рекомендує проходити її весь час навчання: так майбутній фахівець на собі відчуває, як працює транзактний аналіз, і, усвідомлюючи власні сценарії, менше ризикує зашкодити клієнтам. Чи виконано вимоги національних і європейських асоціацій до особистої терапії, перевіряють сам кандидат і його супервізор (EATA, 2025, 7.2.3.7). У пам’ятці для кандидатів EATA називає особисту терапію обов’язковою для тих, хто отримує сертифікат у сфері психотерапії (EATA, 2025).

Психодрама (psychodrama). У психодрамі власний досвід здобувають насамперед у групі. За мінімальними стандартами Федерації європейських організацій, що навчають психодрами (Federation of European Psychodrama Training Organisations, FEPTO), до підготовки обсягом щонайменше 880 годин входять 200 годин власного психодраматичного досвіду — у постійній групі або в індивідуальній психодраматичній роботі. Майбутній психодраматист буває в ній учасником групи, протагоністом і допоміжним «Я» (auxiliary ego) і працює зі своїми психологічними труднощами і труднощами у стосунках (FEPTO, n.d.).

Неогуманістичні підходи. Емоційно-фокусовану терапію (ЕФТ; emotion-focused therapy, EFT) розробили Леслі Грінберг, Роберт Елліотт та їхні колеги. Самі автори описують її як неогуманістичний підхід: у ній поєдналися й дістали розвиток людиноцентрована терапія, гештальт-терапія та екзистенційна терапія (Elliott, Greenberg, 2007). У стандартах Міжнародного товариства емоційно-фокусованої терапії (International Society for Emotion Focused Therapy, isEFT) особистої терапії немає: підготовка будується на семінарах із практикою навичок, супервізії та розборі записів сесій (isEFT, 2025). Але в багатьох програмах підготовки, зокрема з ЕФТ, особиста терапія є (Råbu, Binder, Moltu, 2024).

Терапевтична присутність (therapeutic presence). Це не окремий метод, а стан самого психотерапевта, і на ньому добре видно, яке місце особистість фахівця посідає в роботі з клієнтом. Шарі Геллер і вже знайомий нам Леслі Грінберг описують присутність як стан, у якому психотерапевт усім собою включений у зустріч із клієнтом — фізично, емоційно, у думках і духовно. Він повністю в теперішньому моменті, відкритий клієнтові й налаштований на нього і водночас залишається стійким і в контакті із собою. У якісному дослідженні семеро досвідчених психотерапевтів розповідали про свою присутність, і автори виокремили в ній три сторони. Перша — підготовка: перед сесією фахівець звільняє внутрішній простір і відкладає вбік свої турботи й потреби, а заразом упередження, діагностичні ярлики й теорії. Друга — сам процес: він сприймає клієнта, зокрема через власні тілесні відчуття, прислухається до того, що відгукується в ньому самому, і відкрито відповідає. Третя — переживання: зануреність у зустріч, відчуття простору, стійкість і намір бути з клієнтом і заради нього. Присутність автори вважають основою умов, які назвав Роджерс, — емпатії, конгруентності та безумовного позитивного прийняття (unconditional positive regard) (Geller, Greenberg, 2002).

Підтримувати присутність допомагає і те, що фахівець робить поза кабінетом. Більшість учасників того самого дослідження казали, що для них важлива щоденна медитація. Розповідали вони і про те, що намагаються бути присутніми у звичайному житті — з друзями, з близькими, у повсякденних зустрічах — і працюють над власним зростанням. Один із них пояснював, що йому допомагає «дбати про своє життя» — не залишати зайвих незавершених справ, щоб на сесії бути яснішим і доступнішим для клієнта (Geller, Greenberg, 2002).

Присутність помічають і клієнти. У дослідженні, де брали участь 25 психотерапевтів і 114 клієнтів, ті клієнти, які відчували, що психотерапевт був із ними, вище оцінювали терапевтичний альянс (therapeutic alliance) і повідомляли про зміни після сесії, а власні оцінки психотерапевтів передбачали це слабко (Geller, Greenberg, Watson, 2010). Пізніше Геллер разом зі Стівеном Порджесом, автором полівагальної теорії (polyvagal theory), запропонувала пояснення, чому так відбувається. Спокійна, відкрита присутність психотерапевта передається через вираз обличчя, погляд, інтонації голосу й поставу, і клієнт може неусвідомлено відчути в цьому безпеку, а тоді його захисні реакції слабшають. Це теоретична модель, і автори сподіваються, що її перевірять у дослідженнях (Geller, Porges, 2014).

Системна сімейна терапія (systemic family therapy). Європейська асоціація сімейної терапії (European Family Therapy Association, EFTA) ставить перед підготовкою ту саму мету, що й інші школи: фахівець має помічати власну залученість у процес терапії і вміти з нею поводитися. Досягають цього по-різному — через особисту терапію, групову роботу або роботу з історією власної родини, наприклад із генограмою (genogram), — тому визначати кількість годин на цю частину підготовки асоціація вважає неправильним (EFTA, 2011).

Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ; CBT). У британських мінімальних стандартах підготовки з КПТ особистої терапії немає. Британська асоціація поведінкової та когнітивної психотерапії (British Association for Behavioural and Cognitive Psychotherapies, BABCP) вимагає, щоб психотерапевт навчався працювати зі своєю особистою залученістю в процес КПТ. Для цього асоціація пропонує самопрактику і саморефлексію (self-practice/self-reflection, SP/SR), а також щоденник особистісного розвитку (BABCP, 2025). Це навчання на власному досвіді: психотерапевт застосовує техніки КПТ до себе, з позиції клієнта, і осмислює, що цей досвід означає для роботи з клієнтами (Chaddock et al., 2014). 2001 року Джеймс Беннетт-Леві та колеги розпитали слухачів курсу когнітивної терапії, до якого входили самопрактика і саморефлексія, і дійшли висновку, що така робота може бути цінною частиною навчання (Bennett-Levy et al., 2001). Окремої особистої терапії немає і у вимогах до сертифікації Міжнародного товариства схема-терапії (International Society of Schema Therapy, ISST): там супервізія і записи сесій. Але на супервізії фахівець розбирає, як у роботі з клієнтами активуються його власні схеми, а якщо потрібно, додаткову власну терапію, пов’язану з контрперенесенням, вимоги товариства радять заохочувати (ISST, 2021).

Пізніше Беннетт-Леві писав, що одні школи психотерапії цінують особисту терапію, а інші — ні, і питання варто ставити точніше: яка робота із собою, під чиїм керівництвом, кому і на якому етапі допомагає. Відповіді на ці питання дослідники ще шукають (Bennett-Levy, 2019).